A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Тульчинська міська об'єднана територіальна громада
Вінницька область, Тульчинський район

Історичні віхи Тульчина: королівство Потоцьких

Дата: 20.09.2018 10:47
Кількість переглядів: 1213

Ще з давніх віків відомо, що місцина на торговому шляху, зручна для проживання та хоча б чимось захищена ставала з часом укріпленою фортецею. При злитті річки Сільниці – правої притоки Південного Бугу та невеликої річки Тульчинки утворюється досить високий мис. Саме звідси можна було контролювати як дорогу, так і прилеглі степи, упереджуючи таким чином постійні напади «кримчаків». Тож і виникло поселення, що мало назву Нестервар. Історики Поділля по-різному трактують походження даної назви, але більшість схиляється до угорського походження: Нестер –Дністер, вар – місто, Нестервар – місто за Дністром. Так зараз називається село-передмістя Тульчина.

Перша писемна згадка датується сімнадцятим століттям. В актах Любельського трибуналу (суду) від 10 травня 1607 року йде мова про двох втікачів, які шукали притулку в Нестерварі,  саме таку назву мав Тульчин.

У польського  історика Олександра Яблоновського у його «Історичних джерелах» повідомляється, що напочатку ХVІІ століття власником Нестервара стає В. Калиновський  польський магнат, брацлавський староста, із старовинного рицарського роду гербу Калінова. Він отримав землі у дар від  польського короля Сігізмунда III, а  15 серпня 1609 року перейменовує його на Тульчин. Згодом  за спадком  все переходить до його старшого сина Адама, який багато зробив для своєї вотчини, зокрема укріпив містечко і розпочав широке будівництво. Саме в цей час будується укріплена фортеця, до якої добудовують Домініканський монастир з чернечими келіями та костел, в якому за переказами, і знайшов свій останній притулок шляхетний вельможа - Адам Калиновський.

Споруди були дерев’яні, передні стіни облицьовані каменем. Дещо  нижче від фортеці були  викопані багатоярусні підземні ходи (у вигляді лабіринтів), також обкладені каменем. Існує багато переказів щодо їхньої функціональності та найбільш вірогідним є використання у вигляді  сховів  від  ворожих нападів.

Зі згасанням роду Калиновських Тульчинська земля на початку ХVIII  століття (1726 рік) стає власністю їхніх родичів - впливових польських шляхтичів Потоцьких. Один із перших власників Тульчинщини Станіслав Потоцький, а згодом його племінник Францішек Селезій Потоцький,  що володів багатьма землями Подільської губернії настільки полюбляв оточувати себе всім найрозкішнішим, що здобув прізвисько «малого короля Русі». Пізніше, його син Станіслав Щенсний (Фелікс) Потоцький в 1775-1776 роках переносить свою резиденцію з Христинополя (поблизу Львова) до Тульчина, а у самому місті лише кам’яні половецькі баби, що стояли на кутах старого замку, пожвавлювали вид руїн… Потрібно було все відбудовувати. Для міста та навколишніх сіл розпочинається нове життя.

Слід зазначити, що наприкінці XVIII століття склалася досить складна політична ситуація, яка торкалася інтересів великих європейських монархій та султанської Туреччини. С. Потоцький вів двояку гру: то виступаючи добропорядним громадянином Польщі, то йдучи на зближення із Росією.

У  1787 році надається магдебурзьке право, яке давало дозвіл на вільну торгівлю; містечко стає досить жвавим, з власними фабриками сукна, полотна, візків та вогнепальної зброї. У цьому ж році весною з 17 по 21 травня у Тульчині гостював польський король Станіслав Август Понятовський, який пізніше писав, що ніде більше він не був так сердечно та пишно прийнятий. Щоб відзначити цю знаменну подію, Станіслав встановлює в центрі міста тріумфальну колону, перший пам’ятник -  круглий кам'яний стовп, залишки якого сьогодні знаходяться на території краєзнавчого музею.

Навкруги цієї колони на відстані 12 000 ліктів (8 км) він дарує кріпосним селянам волю.

Двояка політика С. Потоцького призвела до утворення Торговицької конфедерації, а Тульчин став її центром. За ці дії Потоцького – маршала конфедерації заочно приговорили до смертної кари  повстанці, які вбачали в цьому зраду Польщі. Пізніше на одній із площ міста з’явився іще один пам’ятник – на честь перемоги Торговецької конфедерації.

В 1791 році у Тульчині знаходився штаб польської коронної армії під керівництвом  Юзефа Понятовського та  Тадеуша Костюшка.

Після третього переділу Польщі та возз’єднання Правобережної України із Росією в 1793 році Тульчин стає повітовим містом Брацлавського намісництва. Катерина ІІ своїм указом від 1 січня 1796 року розділила дану територію на декілька губерній і дозволила десяти містам Подільської губернії мати власний герб, в їх числі був і Тульчин.  Герб був у вигляді лицарського щита. У верхній половині його на блакитному полі було зображення фасаду старої Брацлавської фортеці, у нижній — на фоні зеленого поля три золоті снопи жита, які символізували розвинене тут хліборобство.

Поступово Тульчин перетворюється у невеличку столицю «королівства Потоцьких».  З властивою йому діловитістю Станіслав Потоцький спочатку заселив спустіле містечко, розширивши свої маєтки  на площі близько 1,5 мільйонів гектарів, залишивши тульчинський двір господарсько-адміністративним центром. С. Потоцький заклав основи сільського та лісового господарства, займався виведенням  нових порід биків, коней, іспанських овець; виписував  з-за кордону насіння овочевих та зернових культур, фруктові та декоративні дерева. Закладав парки біля кожного фільварку, першим на Поділлі запровадив у себе службу по охороні лісів. До того ж мав репутацію справжнього доброчинця цих країв, що приваблював сюди передових людей свого часу: італійський живописець королів Лампі гостював на Тульчинщині; знаменитий німецький кухар Бініх, англійський садівник Міллер, архітектор Лакруа, який був ще й чудовим хіміком та механіком - всі ці особистості приклали чималих зусиль, щоб прославити «Тульчинський двір». Європа була в захваті від професійного тульчинського театру, який мав біля двохсот акторів; художньої галереї, бібліотеки у 17 000 томів, нумізматичного кабінету, з колекцією рідкісних античних монет, великого срібного  гербового сервізу на 100 персон, колекції польських заздоровних скляних кубків початку XVIII ст., власної друкарні, численних майстрів декоративно-прикладного мистецтва. І це далеко не повний перелік унікальних цінностей та людських особистостей. Близько 400 душ челяді і придворних обслуговували палац.

У 1775-1782 роках  С. Потоцький будує ошатний палац – український Версаль, як його називали сучасники; свого роду зразок класичної архітектури, побудований за проектом французького архітектора Лакруа, внутрішні оздоблювальні роботи виконав голландець Черкес, творцем парку «Хороше» був англієць Міллер. Відомо, що палац у той час був покритий мідним дахом, складався із головного двоповерхового корпусу з прикрашеним парадним під'їздом на 10 колонах з 8 пілястрами, а далі два бокових корпуси в такому ж стилі. З головним корпусом бокові споруди з'єднувалися скляними галереями. Костянтин Браль-Плятер, який відвідав Тульчин у 1787 році і побував упалаці, пише: «... равному ему не было на Украине, по своєму величию он достоин был бы и большой столицы».

В 1862 році з'явився перший путівник по Тульчину, автор якого С. Кжижановський описав палац, яким він був у XIX ст.Він  згадує великий коридор головного корпусу, де висіли 13 портретів представників роду Потоцьких, прапори, зброю. Видатний польський письменник Крашевський, який відвідав місто в 1843 році, згадує про чудові вази, китайський порцелян. Обидва ці автори присвячують чимало рядків живопису в палаці, називаючи імена багатьох відомих майстрів. Відомо, що в палаці були роботи Рафаеля, Рубенса, Тиціана, Рембрандта, Ван-Дейка та багатьох інших кращих європейських майстрів. Кілька картин із Тульчина зараз знаходяться в кращому музеї світу - паризькому Луврі.  Пряма алея, що мала назву Палацової,  зорово з’єднувала палац із  відбудованим, кам’яним храмом уцентрі міста (1780 р.). Це головна композиційна, а також ідеологічна  вись побудови: палац (втілення світської влади) – костел (символ влади релігійної). Вийшовши на балкон палацу можна у всій красі милуватися величною культовою спорудою. Існує легенда за якою палац та собор були з’єднані підземною дорогою…

Інший переказ доніс до нас, що за задумом архітектора культова будівля мала повторити у мініатюрі знаменитий собор Святого Петра в Римі. Його головний зал  вражає своєю граційною та неповторною  красою. Сьогодні – це одна із візитівок  Тульчина, його безумовна окраса, пам'ятка архітектури національного значення – кафедральний собор Різдва Христового.

С. Потоцький був відомим політичним діячем, людиною освіченою,  передових поглядів, тож і намагався оточити себе всім найкращим, коштів  звичайно вистачало, недарма вважався Крезом свого часу. Він запрошує на  тульчинську  землю видатного  польського поета Станіслава Трембецького, який пізніше тут знайшов свій останній притулок. На жаль до наших днів могила не збереглася, лише залишилася пам’ятна плита в парку «Пам’яті». Існує переказ, що автор славнозвісної  поеми «Софіївка» за кожне слово отримав від Станіслава Потоцького по золотому. Це була дійсно небачена плата. Знайомлячи  читачів з величною постаттю Станіслава Потоцького не можна обминути увагою його останню третю дружину – Софію. Зустріч з цією фатальною красунею все змінює у житті графа. Доля  грекині С. Глявоне незвична:  в історії  її називають тричі проданою. Ще в ранньому віці  Софію разом з сестрою Фатімою продала рідна матір польському послу Боскампу Лясопольскому. Через деякий час в яскраву жінку закохується син коменданта Кам'янець–Подільської фортеці Йосип Вітте, який викупивши її з рабства – одружився… Згодом  така ж доля спіткала і Станіслава Потоцького. Існує легенда, що він сипав золото, аж поки ваги не  зрівнялися  з вагою красуні.

Величезне багатство, усвідомлення своєї зверхності, бажання бути не просто магнатом, але і політичною фігурою, навіть королем – все це наклало свій відбиток на «тульчинський двір». Польський мемуарист Ян Охоцький залишив такі спомини про відвідування міста: «… я не имел понятия о той пышности, которая окружала этого магната…».

Помер шляхетний вельможа 14 (26) березня 1805  року. По його  смерті  володіння було розділено серед спадкоємців на 8 рівних частин, кожна із яких отримала 22000 душ кріпосних. Частину із Тульчином отримав його син Мечислав, який згодом продав господу графу Григорію Строганову, одруженому на його племінниці Марії Болеславівні; потім Тульчином недовго володів великий князь Петро Ольденбурзький, а від нього господа перейшла до Удільного відомства, а згодом до Війського відомства.

Софія Потоцька переживає свого чоловіка Станіслава на сімнадцять років. В 1822 році вона помирає. Після польського повстання 1863 року були зняті із палацу всі прикраси: мідний дах, золочені герби із парадних дверей, написи та ін. Пізніше із них було вилито дзвони для церкви Успіня Пресвятої Богородиці. (1789 р.)  А у  кінці ХІХ ст. родина Потоцьких виїхала з Тульчина…

 

 

 

 

Підготовлено Л.Щербань,

науковим співробітником  із пам'яткоохоронної роботи та туризму.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь