Борці за незалежність України
На тлі героїчної боротьби за незалежність України чітко вирізняється образ українського громадсько-політичного і державного діяча - Голубовича Всеволода Олександровича (1885-1939 рр.). Він прийшов у світ, як величний, яскравий образ у вигляді концентрованої енергії свободи народу, щоб розбудити уяву національного духу, і відійшов, залишивши свій народ з мрією про відродження його ідентичності.
Сухий біографічний фактаж Всеволода Голубовича аж ніяк не розкриває чисту, світлу, молоду, романтичну натуру – борця за незалежність України. В той нелегкий для нашої країни час (1917-1920 роки), коли горіло, а не жевріло горнило революційних подій, і немов лава заповнювало свідомість людей, з’являються постаті мужніх революціонерів-романтиків, які прагнули змін.
Тульчинський край став для Всеволода Голубовича другою домівкою. Сім’я священника Олександра Голубовича опинилася в Тульчині, де батько був настоятелем в церкві Успіння. Його дитячі та юнацькі роки пройшли в нашому місті. Родина Голубовичів була дуже бідною, але це не завадило дітям успадкувати від батьків твердість у своїх діях, доброту, душевну чуйність. Це була родина з міцними українськими традиціями, де шанували добропорядність, старанність, гідність, дотримувались традиційних свят та релігійних обрядів, мали підтримку та повагу серед людей.
Ремарка. В кінці 19 ст. в Тульчині завдяки розвитку ремесел та торгівлі зростає кількість населення. В 1886 році в місті було 1559 дворів, жителів – 21685 душ в т.ч. 16197 євреїв (74,4%). За переписом 1897 року в Тульчині проживало 23,252 особи, в тому числі: 11786 жінок, 11466 чоловіків, було 2425 дворів. В місті діяли банкірська та нотаріальна контори, готель, 12 заїжджих дворів, а 1893 році в Тульчині була утворена громадська їдальня, в яких щоденно харчувалось по 200 нужденних та хворих людей за рахунок держави.
Сім ‘я Голубовичів винаймали житло в однієї єврейської родини. Батько вважав, що син Всеволод стане священником, продовжуючи його справу.
В 1895-1899 роках Всеволод навчається в Тульчинському духовному училищі.
1899-1905 роках – навчання в Кам ‘янець – Подільській духовній семінарії. Вчився старанно та закінчив її на відмінно, але справжні його зацікавлення належали інженерній справі. Його наставником у семінарії був В. Чеховський. Учитель був старший від учня лише на 10 років. Саме тут зустрілися і познайомилися майбутні прем’єри УНР.
Завдяки їх зусиллям, одним із перших декретів уряду Центральної Ради був підписаний декрет УНР про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1918 року В. Голубович взяв безпосередню участь у Всеукраїнському соборі 20 січня 1918 року). Лише на надзвичайному церковному соборі, що пройшов у Києві 28 січня 1930 року, було ліквідовано Українську Автокефальну православну церкву.
Після закінчення духовної семінарії В.Голубович поступив до Київського політехнічного інституту на факультет будівництва доріг, де був зразковим студентом.
Київ на початку ХХ ст. був у вирі революційних подій, реформ, створення нових політичних партій. В. Голубович зі своїми патріотичними поглядами відразу потрапляє у вир політичних віртуозів. Це був його свідомий вибір. Активна політична діяльність привела до його арешту в 1905 році. Тільки дякуючи втручанню матері, яка використала свій вплив, авторитет високопосадових друзів чоловіка, сина випустили з-під арешту.
Пізніше адміністрація інституту при розгляді справи її сина обмежилась притягненням його до адміністративної відповідальності та дозволила йому закінчити інститут лише під час світової війни, у 1914 р. Тоді ж повернувся з Бельгії його студентський товариш І. Немоловський. Разом вони засновують у червні 1912 р. в Києві підпільну групу українських есерів, яка була офіційно визнана і легалізована в 1917 р. Партія ця набула найбільшого поширення в Україні, що дозволило їм обом представляти її в Генеральному Секретаріаті Центральної Ради.
Здобувши професію інженера-залізничника, він у 1914 році працював помічником начальника станції в Харківській області, а в 1916 – 1917 роках отримав направлення на роботу в Одеське управління залізничних доріг. Тут він проявив високу відповідальність за доручену йому працю і особисто на ручній дрезині перевіряв стан залізничного полотна всіх дільниць. За три роки він став одним із кращих інженерів Південно-Західної залізниці.
Навесні 1917 р., перебуваючи на службі у залізничному відомстві Румунського фронту, він став ініціатором створення осередку УПСР серед залізничників Одеського вузла, активним членом, а потім і головою Одеського комітету УПСР, а далі членом ЦК УПСР, Української Центральної і Малої рад. Водночас В. Голубович не залишався осторонь від просвітницької партійної роботи. За повідомленням одеської газети «Українське слово», викладав на курсах українознавства в Одесі, які відкрилися в місті у липні 1917 р., читав лекції із земельного питання та роз’яснював програми політичних партій. 15 липня 1917року Мала рада затвердила В. Голубовича на посаді Генерального секретаря шляхів сполучення, а 1 листопада 1917 р. Українська Центральна рада затвердила В. Голубовича на посаді Генерального секретаря торгівлі й промисловості. Політична боротьба за українську незалежну державу поглинула його. Він став думкою, словом, втіленням ідеї вільної країни. І ніщо його не могло зупинити.
Наступною сходинкою у політичній кар’єрі В. Голубовича ( прем’єр- міністра УНР) була його участь 21 грудня 1917 року у складі української делегації на мирних переговорах з країнами Почвірного союзу у Брест- Литовську. Основні завдання в переговорному процесі були:
- добитися підписання мирної угоди, щоб по можливості уникнути неминучої окупації німцями та австрійцями України;
- забезпечити відновлення і налагодження транспорту;
- сприяти відновленню виробництва і забезпечення української армії усім необхідним для боротьби з будь-яким ворогом України.
Під час переговорів В. Голубович передав представникам Німеччини, Автсро – Угорщини, Болгарії і Туреччини ноту Генерального Секретаріату УНР щодо прологошення незалежності України та її самостійну участь у міжнародних справах.
Ремарка. Почвірний союз складався з країн Європи -Німеччинна, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина. Ініціатива мирних переговорів належала Росії, делегацію якої представляв Л. Троцький. Делегацію від УНР очолив Всеволод Голубович.
Переговори були важкими, адже в них вирішувались питання визнання УНР як незалежної держави та були представлені документи ІV Універсалу ЦР від 22 січня.В той же час делегація від Росії стверджувала, що будь-які документи УНР не є легітимними.
На переговорах було визнано УНР незалежною державою, а Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію й пропаганду проти уряду і громадянських установ УНР, уклавши знею мирний договір. Натомість УНР зобов’язувалася постачати Центральним державам промислову та сільськогосподарську продукцію.
Всеволод Голубович та українська делегація розуміли, що дана перемога надає Україні шанс на позбавлення від російського ярма і тому погоджувались на умови Почвірного договору.
Внаслідок укладання Брест-Литовського миру та запрошення Центральною радою в Україну збройних сил союзників для звільнення краю від більшовицької окупації, український провід одержав шанс для розбудови незалежної держави. 10 лютого 1918 р. за підписом В. Голубовича була оприлюднена відозва до 48 країн світу із поясненням перебування в УНР військового контингенту Німеччини та Австро-Угорщини. «Вони будуть тільки допомагати тим нашим козакам, котрі завзято боронять нашу державу, землю і волю на Україні від збройного нападу російського правительства, Совіта народних комісарів, — зазначалося у відозві. — Ці війська не мають ніяких ворожих нам намірів, бо Німеччина і Австро-Угорщина також мають велику потребу, щоб на Україні настав добрий лад і спокійна праця».
Після підписання документів у Брест-Литовську зростає авторитет В. Голубовича у лавах партії. 18 січня 1918 року Всеволод Голубович на ІХ сесії Української Центральної Ради був обраний Головою Ради Народних Міністрів і міністром закордонних справ УНР. На той час йому виповнилось 33 роки. Хто ж міг подумати, що радянська репресивна машина – жорстока та безжалісна в своїх методах та діях, після своєї перемоги над УНР, не залишить будь-яких шансів на достойне життя своїх політичних опонентів.
Боротьба поглядів та інтересів відбувалась як у суспільстві так і в окремих сім’ях. Як згадувала дружина В. Голубовича Тетяна Кардиналовська, що «її батько і Всеволод були переконані, що революція в Україні неминуча, та боротьба буде тривалою й кривавою. Тільки Всеволод горів бажанням включитися в боротьбу за незалежність України, а батько, хоча й співчував цій ідеї, вважав її нездійсненною».
28 квітня 1918 року внаслідок Гетьманського перевороту до влади в Україні прийшов гетьман Скоропадський, якого підтримувала Німеччина, а уряд В. Голубовича припинив свою діяльність. Та сам Голубович не полишив своєї країни, хоча і був арештований німецькою владою та перебував в Лук’янівському СІЗО. Після звільнення не полишає політичної діяльності в опозиції до уряду Скоропадського.
Ось як характеризував тогочасні події В. Голубович на допиті 5 січня 1921 року: «Уряд УНР існував юридично і фактично, але в міру зайняття території німцями, він втрачав можливість військового, економічного контролю, і господарями становища ставали німці. З цієї причини контроль над вивезенням за кордон хлібних злаків ставав неможливим і їх вивезення проводилося німцями в значній мірі безконтрольно».
З огляду на таку поведінку «союзників» ЦР і уряд УНР, за словами В. Голубовича, затягували роботу військових комісій, гальмували підписання тих економічних угод, які німці хотіли нав’язати. Особливо дратував німців проект земельного закону України. На думку В.Голубовича, саме відмова ЦР внести на вимогу німців корективи до згаданого закону штовхнула окупантів на пошук «більш зговірливого контрагента і тим самим прискорила гетьманський переворот».
Він продовжував грати активну роль серед тієї частини членів ЦК УПСР, які перебували у Кам’янці і редагував партійний щоденник «Трудова громада», на шпальтах якого широко висвітлювався український повстанський рух проти більшовиків та денікінців.
У другій половині вересня 1919 року В.Голубович здійснив нелегальну поїздку через фронти з Кам”янця-Подільського до Золотоші (Черкаська обл.) з метою ознайомлення зі станом повстанських сил на Україні.
Віра у світле майбутнє України допомагала йти вперед, долати труднощі та утверджувати підвалини української держави.
Окремою сторінкою життя В. Голубовича є його сімейне життя.Згадує
Т. Кардиналовська про те, як вони одружились із Всеволодом. Вінчалися молоді в церкві Київького кадетського корпусу, який колись закінчив Тетянин батько. Це була його ідея, яку Тетяна охоче підтримала. Весільний бенкет відбувся в родині Кардиноловських, що на вул. Дорогожицькій (нині - Мельникова). Запрошених було небагато: Михайло Грушевький, дехто з членів українського уряду. Праворуч від Тетяни сидів Симон Петлюра й дуже люб’язно з нею розмовляв. Їжу подавали денщики, які були страшенно захоплені тим, що бачили так близько Петлюру, котрого вони обожнювали і на його виступи постійно ходили.
Знайомство з Голубовичем відіграло велику роль в українізації Тетяни Кардиноловської. Завдяки Всеволоду Олександровичу вона сильніше усвідомила себе українкою і відчула симпатію до себе українців. Не одноразово люди на вулицях Києва пізнавали Тетяну , адже їхні із Всеволодом фотографії з‘являлися на шпальтах газет. Вони підходили до Тетяни з привітаннями, а часом і аплодували їй, кажучи одне одному: «Подивіться, це дружина Голубовича!». В подружжя Голубовичів народилася донька Леся, яка згодом померла та була похоронена в м. Золотоноші Черкаської обл., а Тетяна в 1919 році, хоч і поїхала із Голубовичем до Кам ‘янець-Подільського, все ж з ним розлучилась.
Напевне, розлучення зумовлене різними поглядами на суспільно політичне життя обох членів родини. Той палкий вогонь революційної боротьби Всеволод не зміг проміняти на тихе сімейне життя. Адже ця боротьба була його суттю.
З грудня 1918 року по листопад 1921 рік – в період правління Директорії В. Голубович веде активну політичну діяльність за незалежність України, використовуючи свій попередній досвід в УНР.
Повернувшись з Рівненщини до Камянець-Подільського, В. Голубович бере участь у редагуванні і виданні партійного щоденника «Трудова громада», на шпальтах якого широко висвітлюється український повстанський рух проти більшовиків і денікінців.
Все своє життя ідейний та невтомний борець за незалежність України, навіть, коли найближче оточення друзів та колег по партії не витримували тиску більшовиків, він тримав зв'язок з урядом УНР за кордоном і не здавався.
11 серпня 1920 року Всеволода Голубовича було заарештовано особливим відділом надзвичайної комісії при реввійськраді 14-ї армії Південно-Західного фронту в Камянець-Подільську та етаповано до м. Харкова в Особливий відділ Південно-Західного фронту.
Арешт Голубовича став справжнім подарунком для радянської влади. Його звинуватили «в організації постачання Петлюрівської армії, в організації Центрального Повстанського комітету в безпосередній участі у складі уряду УНР».
В.Голубович добре розумів своє становище в органах ЧК. Кожна мить життя в застінках ЧК могла бути останньою. За Голубовичем поступово арештовували членів всіх урядів незалежної України , вимагаючи найвищої міри покарання – розстрілу. Більшовики продовжували брутальний та принизливий допит членів уряду УНР, намагаючись здолати їх морально, довести до «потрібних» їм зізнань та показати перед суспільством неспроможність українських революціонерів в їх боротьбі за незалежність України.
У травні 1921 року Надзвичайний трибунал УСРР, який розслідував «справу ЦК УПСР», засудив В.Голубовича до 5 років примусової праці у таборах. Але вже наприкінці цього ж року його звільнили за амністією ВУЦВК. Така послужливість влади була зумовлена політичними міркуваннями, передусім, щоб залякати і розколоти українську інтелігенцію.
Голубович та інші засуджені фактично стають заручниками у грі, спрямованій на подальший розклад української політичної еміграції та повернення визначних політичних діячів у радянську Україну. 4 червня 1921 року Політбюро ЦК КП (б)У розглядає питання «про українську інтелігенцію і, зокрема, про легалізацію УПСР», яка остаточно позбавлялася такого права. Натомість приймається рішення: дозволити в’їзд в Україну для радянської чи наукової діяльності «окремим членам УПСР, які заявляють про свій вихід з партії та її засудять».
Завдяки такій «програмі» радянської влади в Україну повернувся з еміграції М. Грушевський із сім ‘єю. Спочатку й радянська влада визнала його як лідера в історичній науці. Він навіть був обраний академіком ВУАН (1924р.). Проте згодом ситуація навколо Грушевського змінилась, було створено атмосферу недовіри, а той ворожнечі. І в 1934 році він помер від хірургічного втручання одного із лікарів.
Справа В. Голубовича без дійсної доказової бази розвалювалась на очах, не було сформульовано чіткого складу «злочину», весь процес став тріумфом політичного фарсу більшовиків. Врешті 6 жовтня 1921 року В.Голубович та його друзі змогли вийти на волю через підписку про невиїзд.
Радянська влада попри свій «гуманізм», нагадувала їм, що помилування не є прощенням і кожен свій крок вони робитимуть під пильним контролем каральних органів.
Після звільненя з-під арешту В. Голубович деякий час працював інженером-будівельником в Українській раді народного господарства, де згодом очолив відділ капітального будівництва. Уже в березні 1931 року Голубовича знову заарештовано у справі «Українського національного центру», який, нібито, ставив за мету ліквідацію радянської влади. 2 січня 1932 року Голубович був засуджений на десять років позбавлення волі у концтаборах.
7 лютого 1932 року колегія ОГПУ СРСР зменшила строк покарання до шести років. З урахуванням попереднього ув’язнення влітку 1937 року строк закінчився. 2 червня НКВД порушило клопотання перед Президією ЦВК СРСР про продовження ув’язнення - йому додали ще п’ять років. Тривале тюремне ув’язнення підірвало його здоров ‘я і 16 травня 1939 року В. Голубович помер у Ярославській тюрмі.
Його доля схожа на долю тих діячів українського національно-визвольного руху, які не захотіли поривати з Україною і виїхати в еміграцію. Практично нікого з них не «оминула своєю увагою» радянська каральна система. Процес ЦК УПСР, невдовзі суд над т. зв. учасниками організації «Центру дій» були лиши розминкою перед масовими репресіями, які розпочалися з процесів «Спілки визволення України» і «Українського національного центру» і тривали до кінця 1930-х рр. За цей час були винищені та заслані не лише політичні діячі доби Українських національно-визвольних змагань, а всі ті, хто так чи інакше, на думку більшовицьких лідерів, не сприйняв їх соціалістичних експериментів. Кульмінацією антиукраїнської політики більшовиків, поширення репресій не лише проти політиків, а й інтелігенції, селянства, робітництва став геноцид проти українського народу, який забрав близько 10 млн. українців і став найбільшою катастрофою в історії людства і найганебнішим актом насильства. Ми, тульчинці, пам’ятаймо, що великий син українського народу Всеволод Голубович, був дотичний до нашого краю та завдяки політичній свідомості творив історію України.
У серії «видатні особистості України» 20 грудня 2005 року Національний банк України ввів в обіг пам’ятну монету номіналом дві гривні «Всеволод Голубович». Її присвячено 120 річниці від дня народження українського політичного та державного діяча.
Література:
1. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної ради. — К.,1998.
2. Стрельський Г., Трубайчук А. Михайло Грушевський, його сподвижники й опоненти. К., 1996
3.Українська Центральна рада: Документи і матеріали, т. 1–2. К., 1996–97
4.Бажан О. Г. Поділля в житті та діяльності Всеволода Голубовича // Поділля і Волинь у контексті історії українського національного відродження. — 1995. — С. 286—288.
5.Вирок Українській революції: «Справа ЦК УПСР»: Науково-документальне видання. Упорядники Тетяна Осташко, Сергій Кокін.-К.: Темпора, 2013—688 с.:іл. ISBN 978-617-569-138-0.
6.Всеволод Голубович: від інженера до прем'єр-міністра // Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917—1920 рр.: Монографія / Вінцковський Т. С., Музичко О. Є., Хмарський В. М. та ін. — Одеса: ТЕС, 2011—586 с.
7. Т. Кардиналович: Невідступне минуле.
Матеріали підготувала та упорядкувала:
заступник директора з наукової роботи Тульчинського краєзнавчого музею Лукашенко С. І.
