Без права на життя
Історична довідка
Голокост в Україні – ще одна жахлива сторінка в історії єврейського народу в період якого відбувалось систематичне, планомірне переслідування та знищення єврейського народу німецькими нацистами та їх союзниками в 1941-1944 роках ХХ століття у рамках «кінцевого рішення єврейського питання».
Світ і досі здригається від тієї жорстокості, а ті, хто вижив, не можуть без сліз згадувати пережите.
27 січня Україна вшановує пам'ять тих, хто загинув від голоду, холоду та був розстріляний фашистськими загарбниками та їх посіпаками в період окупації нашої землі 1941-1944 роках.
На території Вінниччини окупанти створили для євреїв 125 гетто, 6 таборів примусової праці, 1 трудовий табір та 1 тюрму.
Тульчинська земля також зберігає пам'ять про безліч єврейських родин, які стали жертвами Голокосту.
В Тульчинському краєзнавчому музеї зберігаються документи та спогади учасників тих трагічних подій.
Село Печера – найгарніше село над Бугом стало для євреїв справжнім пеклом, адже саме там був створений табір смерті «Мертва петля» (грудень 1941 року). Починаючи з 7 грудня 1941 року більша частина єврейського населення м.Тульчина була депортована в табір смерті в с.Печера. Чоловіки, жінки, діти, люди похилого віку йшли пішки засніженими польовими дорогами, тримаючи в руках клуночки із їжею та одягом, а хто ніс на руках своїх дітей. Найкраще про ті події розкажуть ті, хто був у самому горнилі смерті.
Зі спогадів очевидця подій А.С. Шмулейзона: «… В конце июля 1941 года в городок вошла румынская разведка. Они изучили местность и искали красноармейцев. На центральной улице они увидели женщину, несшую воду, и с криком «апы» (вода п- румынски) ринулись к ней. Тетя Маня встала, как вкопаная, увидев незнакомых солдат. Они окружили ее, сняли ведра с коромисла и заставили попробывать воду с обох ведер. Напившись воды, они побежали к мосту. Перед уходом Красная Армия взорвала его. Вдруг на небольшой высоте пролетел самолет, из котрого раздавались пулеметные очереди. Когда стрельба затихла, на центральную улицу двумя колонами вошли фашисты. Началась оккупация. На второй день собрали десять мужчин – евреев, которые остались по болезни и броне, запрягли ими телегу, наполненную бочками с бензином и погнали по дороге к военкомату, где стояли фашистские машины. Там мужчины разгрузили бочки. Затем немцы погнали их на долину. Просмотрев их, фашисты вывели из строя молодого парня и сказали ему, что он якобы убежал из плена, заставили его копать себе могилу. Он отказался. Тогда они заставили сделать это других. Яма была вырыта. Подвели парня к ней. Он все понял и плюнул им в лицо. Его расстреляли…»
За домовленістю між Гітлером та Муссоліні, землі між Бугом та Дністром, що лежали на схід від Могилів-Подільського, відходили до Румунії й отримали назву Трасністрія. Лінія розмежування між німецькою зоною окупації була середина течії Південного Бугу.
Тульчин опинився в румунській зоні окупації і став центром одноіменного повіту з адміністрацією, яку очолив протекторат. В місті був розташований штаб жандармського легіону. Влітку 1941 року румунська влада провела реєстрацію єврейського населення міста, зібравши їх в районі Капцанівки (місце поселення єврейської бідноти) та наказала носити жовту зірку на одязі. Вони зібрали єврейську общину і заставили їх переписати все єврейське населення, що залишалось в місті, начебто для видачі хліба. І спочатку вони дійсно видавали хлібні пайки на кожного члена єврейської родини. Та одного разу, коли зник хлопчик, який пішов за черговою пайкою хліба, ніхто по хліб уже не ходив. Але було пізно. Списки єврейського населення з адресами уже були у німців…
Спочатку фашисти більше грабували, але потім почались пошуки, розстріли та зникнення людей. На єврейському кладовищі з’явились перші загальні «братські» могили. Серед багатьох жертв – відомі люди м.Тульчина. Заслужена вчителька України М.Б. Печерська. ЇЇ – стареньку жінку, ще до відправлення в табір примушували прибирати найзасміченіші вулиці міста. В той час було розстріляно сім’ю відповідального секретаря райгазети – комуніста Воскобойніка, вчителів Гурвіча, Рабіновича, Нуделіса та багато інших. Окупанти ввели комендантську годину, жителів примушували прибирати вулиці та будинки, які були зайняті окупаційною владою.
На базарній площі, де оголошувались накази нової влади, якось зібрали старих євреїв, та вимагали, щоб вони їли мильну піну.
Приголомшливі спогади очевидців тих подій, ще раз підтверджують, що нациський план знищення єврейського населення був детально прорахований і виконувався бездоганно.
Зі спогадів очевидця подій А.С. Шмулейзона: «...фашисти наказали зібратися в цей день 7 грудня 1941 року о 10.00 ранку у відповідності з наказом губернатора Трансністрії від 11 листопада 1941 року в колишній єврейській школі. Єврейське населення міста отримало дозвіл взяти із собою тільки ручну кладь та продукти на три дні. Невиконання наказу загрожувало смертю. Як тільки могли вміститись туди біля 6 тисяч чоловік? Становище було критичним. По нужді не виводили. Туалети в школі були забиті. Страждали маленькі діти. Не було води, ані вмитись, ані напитись. Люди задихались від спраги. Але це був тільки початок. На третій день нас зі школи вивели в баню. На вулиці стояла дезкамера Всім наказали роздягатись та кидати свої речі в дезкамеру. Це продовжувалось цілий день та ніч. Після чого нас привітали з днем народження Сталіна».
10 грудня 1941 року румуни та поліцаї, озброєні автоматами та собаками, супроводжували колону євреїв, немов худобу, до с.Печера Тульчинського району. Жінки, старі люди, хворі та малі діти вирушили пішки на Копіївку. Деякі із жінок, в яких на руках були грудні діти, проходячи повз кущі та огорожі, кидали своїх дітей, сподіваючись, що хтось їх підбере і врятує їм життя.
Зі спогадів очевидця подій А.С. Шмулейзона: «… Куди йшли – не знали, нічого не чекали, ні на що не сподівались. Тих, хто робив крок убік чи відставав – били або розстрілювали. Зовсім змучені та втомлені до вечора добралися до села Торкова. Ночували на стайні без даху, вікон та дверей, в бруді та в зимовій холоднечі. Вранці, коли проснулись, побачили трьох людей, що завішались, не витримавши таких знущань та наруги. Серед них був і Шика – місцевий швець, прекрасний майстер, якого добре знали та поважали в Тульчині. Під вечір нас привели в Петрашівку і загнали в туберкульозну лікарню, яка була розташована недалеко від лісу. Будиночок був дуже маленький. Тому всю ніч ми простояли на ногах. А потім була Печера. Хто встиг,той зайняв місце в кімнатах,вбиральнях, а хто тулився в коридорах. Ми зайняли туалетну кімнату на третьому поверсі. Для багатьох із нас – це був останній прихисток. Тут померли від голоду та хвороб дорогі мої брати та сестри…»
26 грудня 1941 року єврейське населення м.Тульчина німці та румуни розмістили в Печерському санаторії. Зима 1942 року була надзвичайно сувора. Сильні морози проймали нещасних до кісток, все навкруги засипало снігом, кожен слід помітний фашистам. Голод ,страх та безвихідь проймали людей. В кожній із кімнат було від 50 до 200 чоловік. Їсти не давали нічого. Декому німецькі лікарі робили щеплення, тому, мабуть, а також через неймовірне скупчення людей, в таборі почалися різні захворювання. Скрізь лежали сотні роздягнених трупів дорослих та дітей. А в табір прибували все нові в’язні з Бессарабії, Польщі, Чехословаччини. Вранці по кімнатах текли бруд та нечистоти, на підлозі, поруч лежали ще живі, але вже помираючі люди та небіжчики. В так званий «ізолятор» кидали тих, хто вже не мав сили ані жити, ані швидко вмерти, в кого не було ні близьких, ні рідних…Там вони благали про допомогу, втрачаючи останній розум та свідомість. Кожної ночі помирали від 200 до 300 чоловік. Із колгоспу виділили підводи та сани, створили похорону команду, яка вивозила мертвих. Трупи роздягали, зв’язували мотузкою як дрова та везли на старе єврейське кладовище, де була викопана величезна яма, яка поступово наповнювалась небіжчиками. Так, за січень місяць померло біля 3 тисяч євреїв. Особливо важко в умовах табору було дітям. Щоб знайти щось їстівне, вони ночами перелазили через паркан, йшли по селу і просили їсти для своїх рідних. Хто повертався з їжею в табір, мав пробратись через коридор нещасних, зморених голодом людей, які благаючими очима дивились на дітей, сподіваючись на якусь крихту їжі.
Навесні, коли з’явились зелені листочки, люди кинулись на все зелене і з жадібністю почали їсти, що призвело до поширення дизентерії й масової смертності серед в’язнів.
Із свідчень С.М. Бороховського, колишнього в’язня: «Одного разу я повертався в табір через річку і побачив на Бугу румунського жандарма, а біля нього двох діток, хлопчика і дівчинку. Я повільно до них наближався, жандарм мене помітив, але не звернув уваги, сховатись було нікуди. Тим часом жандарм поставив дітей один до одного потилицею і вистрелив у них. Діти попадали, жандарм скинув їхні тіла в ополонку прикладом гвинтівки, потім подивився на мене і сказав: «Не бійся, тобі я нічого не зроблю. Мені сьогодні виповнився 21 рік і я вирішив відзначити цю дату, пристреливши 21 єврея. Попалась лише мілюзга – діти…»
Згадує Ріта Гейниховна Швейбиш. Їй тоді було майже 5 років «… В начале декабря 1941 года нас перевели в бывшую еврейскую школу (школа №1 сьогодні). Там нас держали трое суток. Всем нам сделали какие-то прививки, чтобы мы заболели тифом. Потом нас погнали в баню. Одежда была возвращена вся мокрая и вшивая. После этого нас этапом – а в Тульчине было три этапа: один через Бортники и два через Торков – погнали в Печеру. Эта дорога стала для угнанных евреев «дорогой смерти». Нас сопровождали немцы на мотоциклах и полиция с овчарками. Тех, кто не мог идти по дороге,- стариков и детей – убивали сразу… Вечером 7 декабря всю мою семью погнали в Торков. Гнали нас именно по этой «дороге смерти», но тогда она была другой: вся в ямах, в выбоинах, глинистая. Ночевали мы в конюшне: ни окон, ни дверей, даже крыши не было… Люди спали стоя, была большая скупченность. Меня мои родители держали на руках, дедушки, бабушки, все по очереди. Утром 8 декабря уже было много трупов: особенно детей, старушек, стариков… А потом нас погнали дальше, пригнали в Печеру, открыли ворота, людей загнали, с обеих сторон были вышки, на вышках – полицаи… Когда нас гнали в лагерь, папа мой поменял скатерть на хлеб, в Печоре уже. И тут же наехала машина фашистов, их было трое, они расстреляли отца. Через месяц умерла мать…».
Згадує Валентина Бенционовна Попивкер-Майкис: «...Этот лагерь был машиной смерти. Ежедневно там убивали сотни людей, закапывали их в лесу, в общей траншее. Поскольку некоторые люди были еще живы – земля дышала и стонала… Я помню, что наш лагерь был окружен высокой кирпичной стеной с колючей проволокой. Нас охраняли немцы, румыны и вооруженные полицаи с немецкими овчарками.. Мы спали на цементном полу, и если кто-нибудь умирал, то оставался лежать на месте…».
Від холоду, голоду, неймовірних страждань загинули тисячі людей. В хронологічних довідках про тимчасову окупацію німецькими військами населених пунктів нашого району в період 1941 -1944 рр. є відомості про те, що 7 грудня 1941 року в концтаборі с. Печера «Мертва петля» було розміщено 4340 чоловік єврейського населення, з них померло від голоду, розстріляно та закатовано 4030 чоловік. Мова йде лише про тих, євреїв, яких вигнали в табір із м. Тульчина в один день 7 грудня 1941 року. Загальна кількість загиблих в таборі смерті с. Печера становить від 14 до 18 тисяч людей.
14 березня Червона Армія звільнила наше місто та села району від фашистів. В концтаборі с. Печера залишалось близько 400 в’язнів, яких фашисти не встигли розстріляти.
… Білими журавлями відлітають у небуття колишні в’язні концтабору «Мертва петля» і несуть із собою у невідомість біль пережитого, правду про минулу війну. То ж бережімо пам'ять про невинно замордованих голодом, аби сторінки історії не повторити.
Науковий співробітник Тульчинського краєзнавчого музею Луценко Г.В.
Пам’ятник жертвам концтабору «Мертва петля», с. Печера
На зустрічі в музеї - Говшієвич Олександр Якович – керівник Тульчинської релігійно-іудейської громади «Мішпуха», Луценко Г.В. – науковий співробітник музею, Ящук Людмила Петрівна – представник робочої групи по підготовці своду пам”яток Вінницької обл.
Братські могили жертвам Голокосту на єврейському кладовищі м. Тульчина, які 30.01.2018 року відвідали науковий співробітник музею з питань пам’яткоохоронної роботи та туризму Щербань Л.М. та представник із м. Вінниці Ящук Людмила Петрівна.
